І всі важливі люди рано чи пізно йдуть з нашого життя, за своєю волею або просто через обставини. і рано чи пізно, без тих, без кого ти раніше не уявляв собі ні наймізернішої краплини життя, кому більше всього довіряв, тепер ти можеш жити. але докучлива пам"ять раз за разом нагадує тобі про цих людей. найдивніше те, що всередині розумієш, що ні ти, не вони іноді в цьому аж ніяк не винні. просто так склалось. так, іноді просто так виходить! просто потрібно це прийняти - і тоді....і тоді нічого, насправді. бо прийняти це, особисто мені, майже неможливо.
А ще образливіше, коли друга у тебе забирають. Подругу мою так забрали, непомітно. у неї з"явився хлопець, і поступово я перестала бути потрібною. і два друга такі є. одного вже майже забрали, але я щаслива за нього (?). йому з нею добре, то ж нехай. я щиро впевнена, що в долі людини я тільки до тієї миті, доки я їй потрібна. але мене гріє надія, що можливо, я знову стану потрібна....а другий....ні, його ще не зовсім забрали...я не хочу його віддавати. нехай його життя буде щасливим, таким, як він захоче, але хай там буду я, хоча б іноді.
Я приділяю увагу їм, коли вони потребують. у будь-який момент. і я лише хочу, щоб мене не забули, щоб я залишалась потрібною. бо інакше зникає сенс мого життя. я лише хочу, щоб вони іноді писали, приходили, просто так. хтось може подумати, що я приділяла або приділяю їм занадто багато уваги, і можливо, я просто закохалась. але це не так. бо від них я не хочу нічого більшого, ніж дружба. мені подобається, що з ними я можу бути природньою, придурюватись, сміятись, дивитись якусь дурню, а можу і поговорити про щось, що мене непокоїть, пожалітись...вони ніби мої брати...мені з ними просто...то ж для чого їх у мене забирати повністю...і чому вони дозволяють, щоб їх забрали...зрадлива сила кохання....я тільки прошу, аби я ніколи не покинула людину, якій я ще потрібна.